І.

Її родина була звичайною, робочою. Батько Василь Погорілий працював шофером. Із дитинства долинає запах нагрітого автомобільного двигуна, згадуються короткі поїздки в кабіні зеленої вантажівки.
Матір Любов Погорілу називали великою рукодільницею – усе життя вишивала, виготовляла паперові квіти... "Ростила вона трьох дітей: старшу сестру Женю, мене й молодшого брата Василя. Мама намагалася дати нам усе найкраще, хоч як непросто їй часом це давалося. Щось у ній було особливе, якийсь усепроникний потяг до краси, внутрішній естетизм", – згадує Олександра Теліженко.

Народилася Олександра Теліженко в день Теплого Олекси, 30 березня 1952 року, у місті Звенигородка на Черкащині – в осерді Шевченкового краю, землі, що огорнена духом великого Кобзаря.

Батьківська домівка була збудована край поля. Отож сонце завжди було поруч: віталося й бажало добраніч малій Олександрі. Із того часу дівчинка завжди любила денне світило, могла полишити всі справи, щоб спостерігати за його заходом і сходом.

"На високому горизонті через поле стояли стрункі тополі. Вони манили до себе, мов ті "Тарасові стовпи" , так само "тримали небо", здавалися краєм світу. І поля довкола були сходжені-пересходжені, напоєні гарячим духом перепаленої сонцем землі, терпкими ароматами степових трав. Пам'ятається не ніжний дотик росяної трави до босих ніг, а колюча стерня безмежного поля між хатою і тополями", – пригадує Теліженко.

Ще з раннього дитинства подобалося Олександрі танцювати. Пригадує: якось восени на весіллі в сусідів її попрохали виконати танок на імпровізованій сцені – на столі. Лише для неї "розливався" баян, басував бубон, а гості гучно плескали в долоні юній артистці. Тоді вона заробила в старости перший гонорар – монету, яку одразу ж на радощах згубила. Про ту втрату жалкував мало не весь Замостянський куток. А навесні, коли сніг зійшов, утрачений скарб повернув Олександрі дядько Микола, який навчав дівчинку малювати.

Перші лінії Олександри так гарно лягали на свіжому білому снігу, мов вишивка "білим на білому", на гладенькому плесі збитого пилу обабіч дороги, на пласких дерев'яних дошках сусідського тину. То були її перші "мистецькі спроби". "Вишивання теж вабило. Ще не пішовши до школи, я вже брала уроки з вишивки болгарським хрестиком у майстровитої сусідки. А мама вишивала завжди, проте то не було світське вишивання заради розваги, а тяжка робота заради утримання сім'ї", – каже Олександра Теліженко.

Неодноразово Олександра просиджувала з ненькою цілі ночі над вишиванням рушника. Пишалася тим, що "недаремно хліб їсть". Вишивати доводилося багато, часом до знемоги, бо вже на світанку потрібно було їхати на базар. Плату за копітку працю тодішні державні керманичі вважали нетрудовим доходом, штрафували, стягували чималі податки. Однак мама Олександри Любов Погоріла не полишала своєї справи, бо інакше було б складно прогодувати родину.

"Вишивання, коли "рученьки терпнуть, злипаються віченьки", мені так упеклося, що я вирішила: коли вирвуся з дому, голки в руки не візьму. Проте в життя свої закони. Очевидно, що життєва програма людини закладається таки з ранньогo дитинства. Уже потім як перша моя дипломна робота, училищна, так і друга , інститутська, – були багато декоровані вишивкою. Хоча для модельєра це було зовсім необов'язковим. I лише через бaгатo років, отримавши досвід польової та наукової роботи, я зрозуміла, що ті мамині барвисті "базарні" рушники, які мені в дитинстві так не подобалися, були ні чим іншим, як останньою сторінкою живого, органічногo, народного художнього промислу", – каже Олександра Теліженко.

Тоді Олександра не знала, що вона разом зі своєю ненькою на рушниках долю свою вишивала. Мати передала їй працьовитість, терплячість і власне мистецтво, яке стане сенсом життя майбутньої мисткині.

Від берегів Тікича
до Черемоша

II.

Рідну домівку Олександра залишила рано, одразу після закінчення восьмого класу. Вирішила здобути мистецьку освіту у Вижницькому училищі прикладного декоративного мистецтва (1967 – 1971 рр.).

"Досвід у цьому плані був серйозний – випускну сукню шила собі сама. Учителем і тут була мудра мама. Таки все найкраще – від неї. А вона була суворою. Свою любов ніколи не демонструвала відкрито. Уже тепер уявляю, як краялося її серце, коли я вирішила їхати саме на Буковину. Ніде такої спеціальності не було, – пригадує Олександра Теліженко. – Проте мати не заперечила. Відпустила. Саму. Ну, не зовсім, із "хуліганом" Миколою Теліженком, який був одержимим мистецтвом. У цій авантюрі він був моїм натхненником, охоронцем".

У далеких Карпатах односельців Миколу й Олександру називали "братом і сестрою", адже підтримували один одного в будь-яких ситуаціях. Згодом мистецтво об'єднало їх у міцну родину.

Зі слів Олександри Теліженко, Карпати полонили її юну душу. Вони були прекрасними, вабили всім: і ясно-зеленими березовими гаями на тлі зелено-чорних смерекових вершин навесні, і полум'яними барвами золотої осені. Чарували сніжними зимами з лапатими білими шапками на смереках і першими яскраво-рожевими крокусами, що пробивалися крізь талий сніг. Зачарувало Олександру й народне мистецтво, яке досягло на цих землях високого процвітання. Це й мальовнича кераміка, і різьблення, і прегарна буковинська вишивка.

В училищі на заняттях із рисунку вона випрацьовувала точну лінію, завзято навчалася мистецтва графіки, опановувала шрифти, композицію, секрети кольорознавства. Звісно, головний предмет – моделювання. "Життя завирувало. Виховувало не лише навчання, а ще в більшій мірі гори, походи, ватри під зорями, вокальний гурт "Смерічка", що була тоді в зеніті слави, і танцювальний ансамбль "Смеречина", у якій відтанцювала всі чотири роки. А керував нею Василь Зінкевич. Чудовий був час", – ділиться спогадами Олександра Теліженко.

Дипломною роботою у Вижницькому училищі прикладного декоративного мистецтва став ансамбль жіночого вбрання "Ярославна" за мотивами історичного строю княжої доби. Усі три компоненти: сукня, спідниця і шаль – розкішно вишиті художньою гладдю, чорним на пурпурі. Чеканними прикрасами, садженими каменями стали роботи її партнера з ансамблю "Смеречина" Кості Кравчука.

Олександра й Микола Теліженки

Олександра Теліженко з творчим колективом підкорюють вершини Карпат

Олександра й Микола Теліженки

Далі Олександра здобувала знання у Львівському інституті прикладного й декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв, 1974 – 1979 рр.). Саме в цей період їхні дороги з Миколою Теліженком знову зійшлися. Вони назавжди стали подружжям.

Навчаючись на факультеті моделювання одягу, вона продовжувала вдосконалювати знання вишивки, захоплювалася дослідженнями. Не пропускала й занять літературної студії, керував якою легендарний Володимир Овсійчук. У студії відбувався синтез живопису, поезії й музики: читання "Від Петрарки до поетів ХХ століття" із музикою Моцарта й Шопена, чи то епопеї, присвячені античній культурі, середньовіччю або Ренесансу, чи то вечори пам'яті Лесі Українки, Григорія Сковороди тощо. Тоді це вважалося поглибленням освіти, розширенням свого виднокола, розвоєм художнього мислення. Ці вечори Олександра любила й завжди нетерпляче очікувала.

Далі Олександра здобувала знання у Львівському інституті прикладного й декоративного мистецтва (нині Львівська академія мистецтв, 1974-79 рр.). Саме в цей період їхні дороги з Миколою Теліженком знову зійшлися. Вони назавжди стали молодим подружжям.

Навчаючись на факультеті моделювання одягу, вона самотужки вивчала народну вишивку, захоплювалася дослідженнями. Не пропускала й занять літературної студії, де відбувалися читання світової - поезії «Від Петрарки до поетів ХХ століття» із музикою Моцарта й Шопена, чи то епопеї, присвячені античній культурі, середньовіччю або Ренесансу, чи то вечори пам'яті Лесі Українки, Григорія Сковороди тощо. Тоді це вважалося поглибленням освіти, розширенням свого виднокола, розвоєм художнього мислення. Ці вечори Олександра любила й завжди нетерпляче очікувала.

Заключним акордом в інституті стала підготовлена Олександрою дипломна робота – колекція костюмів за мотивами середньовіччя для працівників Олеського замку (нині філіал Львівської картинної галереї), що на Львівщині. Споруда замку манила своєю історією, вражала не лише архітектурними формами, а й музейною експозицією, зібраною в Галичині й на Волині впродовж 60-70-х років легендою українського музейництва Борисом Вознецьким. Це були врятовані шедеври професійного й народного мистецтв: ікони, картини, книги, гобелени та вишивки різних ґатунків.

До храму архітектури мистецтва прибули члени державної комісії, студенти – учасники літературної cтудії, знаменита співачка з Києва Ольга Басистюк – український соловейко. Після блискучого захисту, який супроводжувався яскравим шоу, учасники цієї події вирушили на прогулянку до мальовничих озер, що оточують замок і раптом потрапили під щедру травневу зливу. Як не квапилися пoвернутися під дах, проте змокли до останньої нитки.

Костюм чоловічий для Черкаського народного хору

Ескіз жіночого костюму авторства О. Теліженко

Олеський замок

Олександра Теліженко пригадує: "Із цієї причини господар замку Борис Возницький (він же директор Львівської картинної галереї) виділив для переодягання своїм гостям старовинне вбрання із замкових фондів, дозволив розтопити величезний середньовічний камін, запалити свічі. Свято несподівано продовжилося, зачаровуючи всіх величною музикою й піснями у виконанні Ольги Басистюк у дуеті з Володимиром Овсійчуком. То було фантастичне явище".

III.

"А мене чекала рідна Черкащина. Невдовзі я вже працювала на Черкаській фабриці художніх виробів імені Лесі Українки
(1979 – 1990 рр.). Кар'єра була блискучою: один день у цеху пошиву, два тижні у відділі технічного контролю за якістю продукції – і я вже модельєр-конструктор експериментальної лабораторії. Здійснилося. Перші моделі, художні ради в Укрхудожпромі, випробовування характеру, знань, умінь. Це була хороша школа життя. Виробничий досвід дав відчуття точності, системності, роботи з колективом, командою", – розповідає Теліженко.

Олександра Теліженко (справа),
Зінаїда Крисанова, колега (зліва)

Колектив Черкаської фабрики художніх виробів імені Лесі Українки

Панно "Діалог-Гошти" виготовлене для Фонду україно-індійської жіночої співдружності, очолювала який Валентина Терешкова (перша у світі жінка-космонавт)

Олександра Теліженко (праворуч),
Зінаїда Кресанова (ліворуч)

У вільний час від виконання виробничих завдань Олександра не полишала своєї "позаурочної" діяльності: створила чимало статей на теми вшанування історичної минувшини, піднесення духовної культури сьогодення, збереження традицій народного мистецтва. Стала учасницею краєзнавчої експедиції "Холодний яр", у якій готувала наукову основу заснування державного історико-культурного і природного заповідника "Чигирин".
























Разом із колегами виявила сліди діяльності знаменитих вишивальних майстерень княгині Наталії Яшвіль у Сунках Смілянського району та Наталії Давидової у Вербівці Кам'янського району, які нині є класикою української вишивки початку ХХ століття.

Мисткиня вирішує зібрати експозицію вишивки, основою якої є оригінальні матеріали з експедицій на Черкащині. "Початки зібрання сягають 1983 – 1984 років, коли гурт колег-художників подорожував до різних районів Черкащини для збирання зразків народних вишивок. У своєму розпорядженні ми мали лише велосипеди, рюкзаки, фотоапарат, олівці, папір, мало часу й цілковиту відсутність грошей.

А ще – кожен палав бажанням малювати, ознайомлюватися з орнаментами й техніками вишивки, дoсліджувати це, аби переконати всіх, що вишивка нашої Черкащини – то не лише чорно-червоний хрестик, який уважали традиційним. Насправді місцева вишивка набагато глибша й цікавіша, ніж "брокарські" візерунки", – говорить Теліженко.

Із часом учасники експедиції зібрали невелику етнографічну колекцію, у якій були зразки вишивання "білим по білому", "вирізування", вишиті гладдю рушники з "Деревом життя". А коли все це доповнили архівними науковими матеріалами, зокрема унікальними фото, стало очевидним, що основу для нового музею підготовлено. Так, у травні 1990 року в Черкасах на Фабриці художніх виробів імені Лесі Українки засновано Музей народної вишивки. Він став не тільки своєрідним літописом підприємства, а й історією української вишивки – у фотографіях, документах, записаних розповідях очевидців, автентичних взірцях.

IV.

із людьми, новими знаннями, Теліженко в 1991 році очолює Черкаський обласний осередок Спілки майстрів народного мистецтва України (1991 – 2009 рр.). Через два роки вона засновує Науково-творче виробниче підприємство "Арта". Його творчий колектив уже 25 років років працює над практичним утіленням у сьогодення традицій національного народного мистецтва. Тут створюють ексклюзивні геральдичні прапори й корогви, мистецькі сувеніри та сценічне вбрання. Головною темою творчості пані Теліженко та колективу її майстерні є рушник.

Олександра Теліженко

Ж

адібна до відкриттів і зустрічей із прекрасним, знайомств

Олександра Теліженко разом із чоловіком Миколою Теліженком

Із санскриту "Арта" перекладають як "істина". Так називали стародавню столицю проукраїнського царства Артанія (Оратанія), обриси якої виявили завдяки аерокосмічному фотозніманню над Ірдинськими болотами між Черкасами й Смілою. Ця символічна назва виправдана, адже ще з тих сивих, оповитих легендами часів дійшло до нас мистецтво передання світобачення через орнаменти, символи, знаки та кольори. Саме це є творчою місією "Арти".

Справжнім здобутком цієї діяльності став найбільш поширений в Україні національний оберіг – рушник. Кожна жінка знає й відчуває його глибинний зміст. У ньому вся сутність буття людини у світі. Рушник є головним атрибутом весілля: його стелять під ноги молодятам, рушником перев'язують старостів на весіллі, застеляють лави для гостей, прикрашають ікони, на ньому виносять хліб-сіль в урочі години. Ним проводжають людину у вічність.

Для Олександри Теліженко, яка керує виготовленням вишиваних виробів на підприємстві, рушник став предметом життєвих роздумів і творчих здійснень – він передає закодовану інформацію майбутнім поколінням із давнини. На основі досліджень історії народного атрибуту, його символіки, технік, орнаментації художниця творить модерний рушник. Незрівнянним переплетенням знакових систем, рослинних мотивів він відтворює героїчні події минулого: "Козацьке бароко", "Роксолана", "Шлях аріїв". Збуджують нашу свідомість і наше національне сумління "Звізда Полин", "Холодний Яр", "Вогонь душі Тараса", "Роде наш красний" або
філософська серія "Рушниковий гай".

Автор усіх мистецьких творів – Олександра Теліженко.

на білому полотні, то Олександра Теліженко урізноманітнює авторські розробки новітньою кольоровою гамою – червоним, брунатним, блакитним, синім тлом тощо (залежно від образу й теми). У такий спосіб постає емоційна, а отже, змістова та естетична сутність образотворимого. Але найбільше вражає система орнаментальних символів: рослинних, геометричних тощо, де кожен елемент має конкретне значення, яке органічно вплітається в загальний лад твору.

Олександра Теліженко вважає, що рушник є академією вселенських космогонічних знань наших предків. "Саме в ньому, зашифровані в знаках і символах, присутні втаємничені вчення, до усвідомлення яких сучасна наука лише наближається. Нині прийшов час розшифрувати ці "таємничі руни", – переконує мисткиня.
















Ще однією особливістю авторських творів О. Теліженко є їх монументальний розмір. Призначення такого рушника ексклюзивне – наповнювати сучасний інтер'єр чи простір, де відбуваються урочистості (свято душі), космічною величчю. Так, на замовлення Кабінету Міністрів для оздоби "Кобзарської світлиці" Українського дому (м. Київ) вишито п'ять авторських п'ятиметрової висоти монументальних рушників-панно, кожен із яких у своєму кольорі, за мотивами славетних кобзарських пісень-молитов. Рушникова епопея: "Українонька моя", "Озовись до мене", "Осяяння" , "Зоряний клич", "Та буде слава твоя" – не знає аналогів. Монументальні полотна також створені для інтер'єру Національного експоцентру України й інших громадських установ.

Я

кщо традиційні вжиткові рушники вишивали зазвичай

"Арта" – це здійснення давньої мрії Олександри Теліженко.
"Я працюю з командою майстрів вищого класу. Виконавці моїх задумів – мої співавтори. Я про це ніколи не забуваю. Разом ми можемо створити силу-силенну чудових речей", – говорить художниця, засновник підприємства пані Теліженко.



















Глибоким змістом сповнене її творче кредо: "Переконана, що митець продовжує Божу місію Творця на Землі, а тому на нього покладена особлива відповідальність, що передбачає самовіддану працю".
Ці слова співзвучні загальновідомій фразі Ф. Достоєвського: "Краса врятує світ". Натомість Теліженко протиставляє цитату з Вед: "Усвідомлення краси врятує світ". Тобто активна життєва позиція людини.
Усе, створене видатною художницею, є гідною ознакою нашого часу. Недарма творами майстрині, заслуженого художника України, милується не лише наш край, а й увесь світ.

Рік створення: 1993.

Рік створення: 1996.

Рік створення: 1995.

Одна з яскравих граней творчості "Арти" – геральдичні твори: панно, прапори та корогви як реліквії відроджуваного патріотизму. Команда підприємства виготовила: прапор Національної гвардії України, Головного пожежного управління Міністерства внутрішніх справ Черкас і Черкащини, Черкаського інженерно-технологічного інституту, корогви Києво-Могилянської академії, Київської та Львівської національних академій мистецтв, Печерського району міста Києва та інші.

Олександра Теліженко разом із колективом "Арти" провели понад 50 персональних виставок, серед них 10 закордонних (у Бельгії, Чехії, двічі в Польщі, Білорусі, Росії, Китаї, Іспанії, США, Канаді). Потужна виставкова діяльність є важливим фактором для творення високого культурно-мистецького іміджу України у світі.

Одну зі своїх розробок Олександра Теліженко присвятила пам'яті видатних художників - батька Георгія й сина Данила Нарбутів. Рушник "Нарбутівський" ознаменував появу нового підходу у творчості художниці – він новаторський, витриманий у стилі графіки Георгія Нарбута: тут і їхній родинний герб, і монограма.

"У ті часи жоден бюрократ не дав би дозволу заснувати таке підприємство. Нам силоміць нав'язували твердження, що "тільки в радянські роки розквітало народне мистецтво". Насправді його просто знищували, щоправда, вишуканими методами. Але ми раді, що "Арта" причетна до відродження української духовності, нашої національної культури", – запевняє Олександра Теліженко.

V.

Як наслідок тривалих роздумів про змістовність та образну наповненість рушника, Олександра у 2007 році стала автором художнього проекту та наукової концепції грандіозного за розміром "Рушника Національної Єдності". Зі слів художниці, твір покликаний виконати важливу соціальну місію – сприяти розквіту України та утвердженню національної єдності народу, стати оберегом нації.

Концепція його змістового наповнення унікальна: довжина 9 метрів вибрана не випадково, адже відповідно до класичної нумерології число дев'ять символізує інтелект. Ця ідея спонукає до високої духовної й мислительної активності на благо розбудови України.

Перед автором постало складне завдання – виразити в одному творі об'єднаний мистецький стиль 24 областей України, з усією різноманітністю орнаментики та колориту. За свідченням науковців, політичної еліти та майстрів, Олександрі Теліженко це вдалося. А ще – різних часових періодів: від Трипілля до сьогодення. Кольорова гама твору – більше 20 кольорів із яскраво вираженою перевагою червоного (від помаранчевого до темно-бордового) енергетично-активного, піднесеного, тріумфального.

Композиція рушника втілює триєдність світобудови: нижня, центральна та верхня частина. Нижня частина – увертюра, передісторія та наше минуле, що представлене через три знакові періоди історії України: Трипілля, Київська Русь, Козацьке бароко. Увінчують її птахи, що несуть гілки дуба і лавра – данину слави всім, хто поклав своє життя за свободу держави.

полотно, зроблене з конопляної нитки ручного кручення початку ХХ століття, скупали у водах Дніпра поблизу Черкас. Його відбілили травневим сонцем на дніпровських луках, освятили піснями й хороводами степових красунь.
Потім полотно рушника, підготовлене до вишивання, та кольоровий картон натуральної величини помандрували з центру України до Хортиці (Запоріжжя).

РНЄ вишивали в кожній області України. Щоразу процес вишивання перетворювався на масштабне дійство. Усі були перейняті високою ідеєю – Єдності Нації. У процесі роботи через мільйони ручних стібків енергія людської думки переходила в натуральну вовняну нитку, далі в таке ж натуральне, "живе" домоткане полотно. І залишалося в ньому, наповнюючи твір живою суттю.
Повернувся рушник до Черкас наприкінці акції, і це було справжнім святом, яке організували в Черкаському краєзнавчому музеї. Звідси твір вирушив до Софії Київської.

Процес виготовлення рушника продемонстрував масштабне єднання різних суспільних сил: наукової та творчої інтелігенції, представників влади, політики, бізнесу, засобів масової інформації, майстрів вишивки та широкого загалу. У буквальному розумінні він став колективним обереговим атрибутом українського суспільства.

Центральна частина рушника – могутнє Древо життя, як Благословення на розквіт України. У його верхній частині представлене "Око Всесвіту" – йому все під силу. Це президентська місія. Завершує Древо могутня квітка, "Сонцелика", а над нею аркоподібна гілка лавра – майбутня слава України.

Угорі над Древом Життя – "космос", майбутнє України: солярні знаки, знаки росту й процвітання. У центрі поля рушника – український Герб в обрамленні картуша (вінець сили і слави), а навколо нього сім життєдайних знаків-оберегів.
Під Гербом розташована зірка Великої Праматері, в осерді якої присутні дванадцять сегментів. Вони означають завершену єдність духовного й матеріального начал.

Сакраментальні графічні символи РНЄ сприяють гармонізації життєвого простору та досягнення добробуту країни.

Невипадковим є вибір ниток: вовняна нитка найкраще
з-поміж інших здатна вбирати в себе енергію, інформацію й утримувати її. Важливий чинник – і те, що нитки фарбовані природними барвниками. Це підносить твір на вищий якісний рівень стосовно справжності та надає кольоровій гамі шляхетного звучання.

Щ

е до початку процесу колективного вишивання домоткане

The First

The Second

The Third

За тривалий час творчої праці пані Теліженко створила не тільки рушники, а й вишивані ікони, інтер'єрні панно, національну геральдику, сценічне й світське вбрання. Продовженням теми рушника у творчості мисткині стала вишита картина, у якій поглиблене розкриття філософії символів. Своїм особливим стилем вона створює міцний художній ефект та організовує увесь простір полотна.

У роботах "Першопочаток", "Як Світ творився", "Коли не було з нащада світу" авторка по-різному розкриває ідею творення світу.
У диптиху "День і Ніч" через модерну абстрагованість та колорит розкривається теорія світла, світової гармонії. Знаковими є твори
"І ніч іде, і день прийде. Шевченко на Майдані", "І дух Божий над водами витав". Тематика й ідея робіт розкриває складні космогонічні теми.

Інше спрямування в авторській картині – "Природа – храм земний".
В одному з віршів авторства О. Теліженко є фрагмент:






Триптих "Зимова траса", "Тополі", "Біле дерево" – враження від білого тла снігів, чорної графіки дерев, залишених на полі соняшників чи дикої моркви. Живописний підхід до відтворення сюжету картин "Мальви", "Маковій", "Майори" збуджує уяву, почуття, уселяє радість відкриття навколишнього світу. "Це захоплення від досконалості всього, що створене природою", – каже пані Теліженко.

Кожний елемент зображення, лінії, плями, цятки й акценти мають смислове навантаження, унаслідок чого отримуємо те, що хотіла передати мисткиня глядачеві. "Хочу поділитися власним баченням і сприйняттям безкінечної досконалості та краси життя", – розповідає художниця.

Триптих "Зимова траса": "Дика морква", "Забутий цвинтар", "Спомин про літо"(2002 р.)

Олександра Теліженко – одна з художниць сьогодення, яка творить не просто сценічний одяг, а справжнє мистецьке вбрання з яскраво вираженими рисами національної ідентичності. Найчастіше художниця декорує одяг вишивкою, орнамент якої притаманний Черкащині, а також всесвітньо відомими солярними знаками.

"Мода – це мавпочка, яка насміхаючись, реагує на стан суспільства. На противагу маємо мистецтво, яке завжди було, є і буде дзеркалом соціуму в певну історичну епоху. Варто йти в ногу з часом та не можна забувати про мистецькі цінності, що не є миттєвими та скороминучими. Тобто створювати змістовні речі, які матимуть не споживацький, а інтелектуальний, енергетичний характер", – каже Олександра Теліженко.

Олександра Теліженко презентує костюм "Ордана"

Однією з відомих розробок Олександри Теліженко є костюм "Степова царівна". Саме в ньому представляла Україну Ліліана Горова на конкурсі "Міс Усесвіт 2002" в Пуерто-Ріко.
В основі ансамблю – багато декорована вишивкою "білим по білому", довга сорочка-сукня. Спідниця з чотирьох з'єднаних полотен (імпровізація древньоруської поньови) огортає фігуру, залишаючи вільним розкішний перед. Доповнює образ пояс із галунами та великий сонячний вінок, плетений із соломи. Немов німб, він завершує й возвеличує модель одягу.

Майстриня Теліженко є автором вишуканого вбрання як для Юлії Тимошенко, так і для ляльки-прототипу політика. Іграшку створили для продажу на благодійному аукціоні в київській галереї "DaVinci". Отримані кошти в сумі 19 тисяч євро спрямували на створення Медико-соціального центру для дітей вулиці.

Лялька від Юлії Тимошенко, як і її господиня, одягнена в білий костюм, на якому білими нитками зроблено філігранну мініатюрну мережку.
Зі слів модельєрки Теліженко, із мініатюрою завжди важче працювати. Однак, створюючи іграшку, майстри повністю зберегли стиль політичної діячки.

Доробок Олександри у створенні костюма за системою: "Костюм – Образ – Символ" суттєвий. Це костюми для Черкаського народного хору, тріо Національної радіокомпанії України, тріо народних артисток "Вербена", народних колективів "Росава", "Березіль", "Оріяна" тощо.
У цих роботах формотворення та декор відображають національний колорит, містять означення філософії нашої української ментальності.

Костюм "Cтепова царівна"

Сягають за змістом глибокої, сивої давнини розроблені Олександрою Теліженко костюми під назвою "Царські скіфи" для дуету заслужених працівників культури Діани та Василя Матющенків. Декор, що асоціюється з орнаментом скіфів, зосереджений на грудях по обидва боки вбрання.
В основі жіночого костюма біла сукня, доповнена розкішною накидкою з великим, багато декорованим коміром. У чоловічому – сорочка з голубим вишиттям, штани, пояс і довгий жилет-накидка з подібним великим розшитим коміром. Жіночий комплект та його декор виконані в теплому біло-медовому колориті, чоловічий – у холодному блакитно-сірому.

Чудові головні убори вдало завершують сценічний образ Діани та Василя. Жіночий головний убір орнаментований косичками із золотою ниткою, а в чоловічому – за допомогою аплікації. На сценічному вбранні Василя Матющенка наявні три китиці, що утворюють трикутник, який асоціюється зі священною триєдиністю. Вдало розкладений орнамент на рукавах у чоловічій накидці та біля зап'ястя. Разом ансамблі "звучать" багато й тріумфально.

Авторка створює сценічні костюми відповідно до образу й назви того чи того колективу. Поєднання вогню й води в сценічному костюмі "Ордана" виражено через блакитно-синій колорит, на якому сяють солярні знаки декору.

Костюм "Царські скіфи" для дуету Матющенків

Сценічне вбрання "Ордана"

Світський вишитий одяг

Образ для ляльки а-ля
Юлія Тимошенко

Національний костюм для Тимошенко

Костюм "Березіль"

Лялька-прототип політика

Переконана, що митець несе Божу місію Творця на Землі, а тому на нього покладена відповідальність та всебічно активна діяльність, що передбачає самовіддану працю.

Роботи Олександри Теліженко – це високохудожні твори, відомі не тільки в Україні. Її творча праця на тлі сучасного культурно-мистецького життя переконує нас у тому, що лише через опанування унікальної спадщини народної творчості, доповненої інноваційними надбаннями та трансформування її через власну душу, можлива поява в сучасному мистецтві
самобутнього національного явища.
Саме його демонструє майстер народного мистецтва.